Скромні та геніальні

 

Київський фольклорний ансамбль «Божичі» — справжній феномен культурного життя столиці. З’явившись трохи більше п’яти років тому, вiн зумів привернути до себе увагу найрізноманітніших груп інтелектуального впливу — вiд театру до і шоу-бізнесу. У першому випадку славу йому принесла вельми незвичайна вистава «У пошуках втраченого часу... Життя», в другому — плідна співпраця з Олегом Скрипкою, що привнесло в палітру одного з головних героїв Майдану яскраві та дуже доречні фольклорні фарби. Ще один відчутний результат такого зближення — дебютний диск «Божичiв» «Котилася, ой ясна зоря з неба», що вийшов за активної допомоги Олега нещодавно. Про «Божичів», як і про абсолютно чудову професію фольклориста можна розповідати ще дуже довго, але краще довiрити це керівнику ансамблю — Іллі ФЕТИСОВУ.

— Як ви прийшли до фольклору?

— Шлях дуже цікавий. Я народився в Росії, в Свердловську, на Уралі. Мені було 9 років, коли ми переїхали в Україну. Жили у Львові, де я закінчив музичне училище, потім вступив у Києві до Національної музичної академії в 1996 році, причому на композиторський. Але всі мої опуси мали народне звучання, хоча я ніколи фольклором не цікавився. На першому курсі в нас був фольклор як навчальна дисципліна, і дали завдання розшифрувати народну пісню. І я спочатку так поставився — ну що там можуть заспівати бабусі без музичної освіти. Включаю магнітофон, і в мене одразу шок, бо я не розумію, в якій октаві вони співають. Виявилося, що це абсолютно інша культура, мені незнайома. Із цього моменту прокинувся інтерес, а незабаром я познайомився зі своєю дружиною, яка співала в ансамблі «Володар», і також почав співати там. Тоді ж поїхав у свою першу фольклорну експедицію.

— А як ви остаточно змінили ремесло?

— В один критичний момент зрозумів, що все найцінніше та найкрасивіше вже написане народом, і ці пісні, на відміну від сучасної музики, вже обкатані тисячоліттями; що це дуже тонкий відбір, якого не проходить жоден композиторський твір. Я не зміг писати і перевівся з композиторського на кафедру фольклору, теоретичний факультет. Тодi ж кілька людей хотіли співати, але не брали участі в жодних ансамблях. І ми вирішили піти колядувати до нашої завідувачки кафедри фольклору. Це було в 1999 році на Різдво. І вона нам і сказала — а чому б вам не співати разом?

— Наколядували ансамбль…

— Спочатку ми втрьох співали, і поступово до нас почали приходити люди. І ось так у нас сформувався ансамбль у тому складі, який є сьогодні.

— А звідки назва?

— «Божичі» — в нашій першій пісні йдеться про Боже диво. З цієї пісні виникла ідея присвятити назву Боговi, спочатку хотіли назвати «Божиї» — як Божиї люди. Але через нечітке закінчення зійшлися на «Божичах» — це язичницький бог Коляди, молодості, сонця.

— Наскільки мені відомо, коло ваших занять уже не обмежується лише «Божичами».

— Перше, чим ми виділилися серед інших, — заприятелювали з театром. У театрі «Дах» поставили виставу «У пошуках втраченого часу… Життя». Особливістю було те, що як драматургічний матеріал ми взяли історії самих народних виконавців. Адже ми з дружиною цікавимося не лише піснями, а й історіями, які люди про себе розповідають. Причому спочатку сюжету не було — лише набір текстів і приурочених до них пісень. А вже потім, коли стали грати, вистава набула цілісного сюжету, з’явився герой, ми грали самих себе... У пiдсумку вистава виграла кілька призів, була показана в Австрії й Угорщині. Також ми відкрили школу народного танцю в Музеї Гончара, ініціювали створення Всеукраїнської асоціації молодих дослідників фольклору — заради популяризації народної творчості. Проводимо експедиції, возимо людей з більшості областей України в Карпати, в школу традиційного мистецтва імені Василя Могура — був такий видатний гуцульський скрипаль. Інтерес дуже великий, вимушені обмежувати кількість учасників. Самі ж щороку сплавляємося різними річками, влаштовуємо байдаркові фольклорні експедиції. Це — основне джерело поповнення репертуару. Але в нас він і так великий, кілька тисяч одиниць запису. Тож ми за досить короткий термін (із 1999 року) встали на ноги, стали відомими та почали добре співати, змогли за п’ять років те, що інші роблять десятиріччями. Може, назва, звернена до Бога, допомогла.

— Ви ще працюєте з Олегом Скрипкою. Що ця співпраця дає вам і що — йому?

— Спочатку він нас попросив із нами записати «Ти ж мене підманула». А потім уже робили разом ту саму його «Весну». Фольклорні голоси, але його матеріал — думали, як розікласти, робили вокальну фактуру. Завдяки нашому ансамблю його пісні набули нового звучання. А наш диск «Котилася, ой ясна зоря з неба» вийшов завдяки Олегу. Ми записували диск у нього вдома, і це було справжнє свято. Олег, до речі, дуже серйозно захопився фольклором, його вже навіть можна назвати професіоналом. У нього тепер і сфера спілкування — переважно фольклористи, він усіх розпитує про жанри, традиції, навіть їздив у експедицію на Полтавщину разом із нами, записував сам. Тобто, на відміну від інших зірок естради, не поверхово підійшов до фольклору, а впустив у себе цю культуру. І завдяки цьому виникла й «Країна мрій» — справжній етнофестиваль.

— Судячи з усього, фольклор нинi стає масовим захопленням. Чи можна в зв’язку з цим говорити про конкуренцію у вашій сфері?

— Ансамблів багато, цiла школа, яку почало «Древо». Ми всі товаришуємо. Не без конфліктів, звісно, але конкуренції такої немає. Адже за видимої великої кількості фольклорних ансамблів реальних серед них не так багато. А це важливо, оскільки традиція гасне, бо її носії на Правобережжі — люди 60—70 років, а у Східній Україні й зовсім по 80—90.

— Але, можливо, допоможе мода на етніку, яка намiтилася в усьому світі?

— Один західний продюсер добре сказав — де починається мода, зникає культура. З одного боку, ми хочемо зробити фольк модним, бо є необхідність популяризації. Але коли з’являється мода — приходять ділки, починають на культурі наживатися, для них важлива не якість продукту, а його комерційний успіх. Мода може вбити фольклор. І це запитання я поки що для себе не вирішив. Я нинi займаюся популяризацією культури, але я й становлю загрозу для неї.

— Виходить такий парадокс…

— Так. Адже фольклор — якщо уявити собі Україну початку ХХ століття — був культурою більшості населення. Нажитися на ній було неможливо. Але тепер, коли він маловідомий... Є модна тенденція «ворлдмюзик» в Європі — тому що там фольклор відсутній уже протягом кількох століть. Для них наша культура — велика екзотика й становить більший комерційний інтерес, ніж навіть для нас. Але, на жаль, у цьому вплив Європи негативний. Як ми бачимо, наприклад, із Русланою. Вона також брала свій матеріал у Космачі, де ми проводимо школу народного мистецтва. І ми від людей наслухалися невтішних відгуків про неї, про її групу саме тому, що ставлення було комерційне, без бажання пізнати цю культуру. Селяни це дуже відчувають. І тому, якщо з’являться ті, хто почне фольклор експлуатувати, це буде жахливо... Ми ж представляємо такі зразки фольклору, на які незабаром доведеться рівнятися, бо носіїв не залишиться, і ця роль перейде до нас. Тому й треба використати будь-яку можливість спілкування з народними виконавцями, щоб потім не лише показувати, як вони співали, а й розповідати, чому співали так. Дуже цікаво займатися їхнім мисленням. Я й кандидатську пишу про це.

— I чим їхнє мислення специфічне?

— Вони не мислять нотами. Народний виконавець мислить лініями. А ноти — це різні звукові висотності. І коли перекладається пісня на ноти, лінія зникає, дробиться на маленькі сегменти, нотки. Але народний виконавець може співати за рахунок дихання, звук відкривати або закривати. Нотами цього не позначиш, там відсутні закриті та відкриті звуки. Те саме з танцями, наспівами. Фольклор завжди був усною передачею творчості. І коли розривається усна передача, то ансамбль перестає відтворювати матеріал із погляду мислення — лише з погляду звучання. А через це починається ломка і фактури, і стилістики. Твір деградує.

— А проблема авторського права тут існує?

— Згідно iз законом про авторські права, на фольклор їх немає. Є суміжні права у виконавців. Але якщо ми записали пісню, то власниками прав є бабусі, які її заспівали, і ми. Вийде диск, а оскільки правовий рівень на селі дуже низький, свої права захистити вони не можуть — фірма може нажитися, використовуючи цю ситуацію. Ми маємо право подати до суду, якщо наше виконання використали, наприклад, у рекламі. Але якщо пісню хтось вивчив із нашого диска, ми це оспорити не можемо, бо сама по собі пісня — не предмет права. Але ніхто не замислюється над тим, що поїхати в село, знайти, записати — величезна робота. Часто ми пісню фіксуємо у розваленому вигляді, реконструюємо. І теоретично ми можемо заявляти, що ця реконструкція — продукт нашої творчості. Ось «Котилася зоря з неба» на нашому диску записана від Насті Федорівни Бабенко, бабусі 1914 року народження, в селі Петрівці на Миргородщині. Знадобилося чотири експедиції, щоб її відновити, практично врятували пісню від забуття. І ще завдяки Насті Федорівні вдалося кілька дуже старовинних пісень відновити. Отже, ці пісні — продукт нашої творчості. Але ми однаково не маємо на неї права, ми її не склали, а відновили. З цього погляду є проблеми.

— Але, може, такий дивний стан перешкоджає загрозі комерціалізації, про яку ми говорили?

— Я вважаю, що змінити цю ситуацію неможливо, та й не треба. Не може бути авторського права на фольклор. Усе впирається в порядність. Якщо людина не розуміє, що за цим стоїть величезна робота, вчить пісню, а потім їде з нею за кордон і без усякого сорому розповідає, що це вони записали десь в експедиції… Адже такі випадки бувають. Але тут нічого не можна зробити — хіба що зміниться свідомість у людей.

— Як відбувається збір матеріалу? Як ви вибираєте села?

— Головний наш транспорт — вода, без неї село існувати не може. Усі села розташовані на берегах рік. Ось ми беремо ріку і проходимо її всю. І села на її берегах досліджуємо. Йдеш селом, вибираєш хатину, в якій може жити лiтня людина. Називаєшся, випитуєш, хто в селі співає. Традиції зараз майже померли, особливо на Лівому березі, подовгу треба дізнаватися, хто що вміє. І нам розповідають, до кого варто підійти. Дуже з журналістською роботою пов’язане, з психологією. Складно порозумітися з людиною, яка тебе тільки побачила, не чекала цього, на городі купа роботи, а тут із Києва ввалюється, співати примушує. Тож важливо бути тонким психологом і комунікабельним. Та не виділятися, злитися з навколишнім пейзажем.

— А як вдається здобути довіру?

— Вони дуже люблять, якщо показуєте, що вже щось знаєте. Ось ми були в тому селі, там така колядка була, а у вас вона була? Ага, ось ви щось розумієте. Тобто повага виникає. Особливо інструменталісти — всі такі гонорові, також треба підхід знайти. Пам’ятаю, з одним скрипалем працювали. Скрипалі ж унікальні, їх дуже мало залишилося. Він категорично відмовлявся що-небудь показати — мовляв, скрипку миші з’їли, гармошки немає — і все. Півтори години розмовляли, намагалися розкрутити — ні. Але коли я його почав розпитувати — а як у вас грали — по два чи по три коліна — він уже пройнявся повною довірою. Унікальний, дуже цікавий дід. Я до нього після цього тричі приїздив. А буває й так — приходиш, одразу пісні ллються потоком, тебе ведуть до кого треба… Ні, дуже приємне заняття. І щоразу, коли повертаюся з експедицій, у мене депресія починається. Кілька днів похмуро дивлюся на місто, на всіх цих людей. Коли тут у під’їзді вітаєшся — дивуються: ти ж мене не знаєш, а в селі це закон — треба з усіма вітатися, знайомі ви чи ні. Зовсім інший світ, інший темп життя, і на мене місто дуже негативно діє. Хоч це й важка праця, але в селі відпочиваєш більше, ніж у місті.

— А чим відрізняються пісні в різних регіонах?

— Дуже пов’язано з ландшафтом. Степові пісні — найпротяжніші. Вони туди додають силу-силенну колін — це такі розспіви, і через це пісня стає дуже довга. Тексту кіт наплакав, а співається надзвичайно довго. А на Гуцульщині навпаки — гори, і мелодія така сама — вгору-вниз. Сила-силенна тексту, а мелодії мінімум. Різниця в тембрах. На Полтавщині такі грудні глибокі голоси, а на Заході, на Чернігівщині — вищі. Відмінності є навіть на рівні сіл. Буває, два сусідні села співають абсолютно по-різному. На Лівому березі взагалі швидше змінюються географічні зони. На Правому вони більші території займають.

— Чому?

— Історичні причини. Адже Лівий довго був порожнім після татар. Люди неоднорідно селилися з різних місць. В інструментальній музиці це добре видно — декілька наспівів ще з Київської Русі пішли в Росію та залишилися в Україні. Основа одна й та сама, форма змінюється.

— А ось цікава відмінність між нами та сусідами...

— У Росії форма простіша, в Україні — химерніша. Навіть у вокалі — багато зразків спільні для Росії й України, але в наших фактура більш поліфонічна, в кілька шарів, а в Росії все більше таке дике, архаїчне. Але в результаті нам подобається співати їхні пісні, їм — наші. Кожен тяжіє до того, чого в нього немає.

— Якщо ми говоримо про таке стародавнє коріння, то цікаво — наскільки в народній творчості збереглися елементи язичества?

— Навіть у нашому ансамблі є й язичники, й православні. Але в нас, попри сповідання, нікого не обурює назва ансамблю. Вона нібито і християнська, і нібито язичницька. Так само і наша культура. Іноді в людей поєднуються абсолютно незбагненні речі… Ось ми минулого року на Вінниччині записували церковних півчих, а потім виявилося, що ці півчі — головні відьми на селі. Вони розповідали, як грім відганяти.

— А як?

— Взяти палицю, вирізати спеціально на Йордан, змочити святою водою, потім побачити, де змія їсть жабу, жабу палицею врятувати, а потім ця палиця грім відганятиме. Таке для розуму незбагненне поєднання. І навіть в обрядах, у побутових піснях світогляд персонажа — язичницький. Тобто в культурі він зберігся.

— Ви розповідаєте вражаючі речі, але неминуче виникає запитання — а на що ви живете, чим заробляють фольклористи?

— По-різному. «Древо», наприклад їздить до Польщі, вчить поляків співати українські пісні — наш фольк там просто на ура йде. А в нас люди різних професій, i по фольклору працюють дуже мало людей. Моя дружина та ще одна людина керують своїми ансамблями. А я, наприклад, журналіст. Одна дівчина працює на ТБ у «Першому мільйоні», iнша — в Київської адміністрації, хтось вчиться… Ми фольклором не можемо заробити. Ось навіть коли події на Майдані були: організатори — ті самі, хто робить усякі фольк-заходи, вирішили, що для цього мільйона людей фольклор — досить далекий, тому там здебільшого був рок, попса. Тобто попит відсутній.

— То про хобі навіть питати безглуздо?

— Так, це професійне хобі. І для більшості «Божичів» це так. Це наше духовне життя і наше буття — ми постійно збираємося, репетируємо, в нас застілля, якісь свята, ми разом живемо, а фольклор — це те, що нас об’єднує, наша спільна тема, наше життя. Це саме життя людей, які проникли в народну творчість. Тому фольклор існуватиме лише в тих людях, які сприймають його як свою життєву, духовну основу. А не як захоплення або навчання, або мистецтво, або бізнес.

— І все ж, нащо ви цим займаєтесь?

— Чесно кажучи, не знаю… У «Божичах» зібралися хороші люди. Це ж невдячне заняття. І ним займатимуться люди, які відчувають якийсь відгомін в собi, щось живе. Фольклор — це справді жива творчість, його не можна сфотографувати, законсервувати. Ти долучаєшся до вічного живого джерела. Але це треба відчувати. Це те саме, якщо спитати — для чого ви дихаєте? Також не знаю, для чого. Те саме з фольклором — це їжа, духовна їжа.

— І все-таки, ви справді багато чого досягли і напевно досягнете ще більшого. Чи відчуваєте ви, що досягли успіху, на який, можливо, й самі не розраховували?

— Моє тверде переконання — що коли я маю намір отримати матеріальну вигоду, досягти успіху, мені це ніколи не вдасться. Адже успіх «Божичів» — результат нашої свідомої недіяльності. Ми нічого і ніколи не робили для того, щоб бути відомими.. Якщо так робитимемо, то зникнемо з фольклорного простору. І тому нам вдається, бо немає таких амбіцій. У нас є смішний такий девіз — що «Божичі» скромні та геніальні. Несумісні речі, але вони існують. У нас справді скромний колектив. Але хтось іноді вважає нас геніальними, хоча це може бути й не так. Ми не прагнемо стати відомими. Ми просто так живемо.

http://www.day.kiev.ua